Постамент, смолоскип, ланцюги, що спадають, коли їх послабити: це опори карти, кожна — справжня річ у світі, кожна — домашня річ або пам’ятка місця. Постамент стоїть у забутій галереї, висічений із базальту, прохолодний на дотик і атласний під рукою. На його поверхні лежить свічник, колись знайдений у хаті рудокопа, такий, що несе вугільні плями років, проведених біля вугільних вогнів і під закопченими балками. Ланцюги, колись натягнуті туго, — залізні кайдани, що тримали дверцята печей у міській ливарні, їхні ланки поцятковані пам’яттю праці й потом чоловіків, які навчилися скидати їх, коли жар піднімався надто високо. Це не знаки, що пливуть у сні, а речі опори, які людина знаходить у старих кутках льохів і в глибоких шарах землі.
Бажання — знаряддя, коли його бачать: це урок кузні, де ковадло пошрамоване століттями ударів молота. У серці зимової ночі чайник висить над дров’яною плитою, плід тієї самої впертості, що витягує діаманти з прадавніх шарів. Кімната обшита горіхом, і за одними дверима — парасоля, її купол із лакованого шовку мусонного базару, непробивний, як вулканічне скло, яке купці колись везли з рифтових долин до далеких портів. У тому самому дощі багно чіпляється до чобіт, і брук відбиває небо; місто завуальоване вугільним димом і хмарами, що ковтають сонце, і кожен ліхтар горить із подвійною силою.
На постаменті свічник спалахує. Полум’я чіпляється за краї обкладинки книги — шкіра, добре ношена, така, яку знаходять у бібліотеках, де підлоги заплямовані роками м’яких кроків. Поруч таця тримає інжир, сушений і зморщений, ласощі, якими торгували шляхами, де вулканічний ґрунт живив коріння прадавніх садків. Ворони збираються надворі, їхнє пір’я ловить лиск, лишений північним дощем, вони чекають ранкових недоїдків або тепла, що піднімається з димаря пекарні. Кожна з цих речей — посудина туги: залізний чайник, базальтовий камінь, книга в шкірі, парасоля, що чекає бурі. Їх бачать, торкаються, хапають і відпускають; їхній ужиток у знанні, а не в чіплянні.
Є собор у пагорбах, збудований із лавового каменю, темніший за грозові хмари, його арки піднімаються над вересом. Прочани прибувають, коли ніч найгустіша, ведені ліхтарями, що миготять на вітрі. Серед них іде купець, що продає жорна, фартух муляра затягнутий туго, кишені вистелені річковою галькою, гладкою, як нутро сливи. Стежка волога від залишку вчорашньої бурі, і повітря пахне мокрою землею й обіцянкою хліба, випеченого на світанку. Тут, на краю чуття й розрахунку, бажання стає знаряддям, ланцюгом, що спадає від слушного повороту зап’ястка.
Сьогодні можна начистити ручки чавунної пательні, доки поверхня не засяє пам’яттю, або розкрити парасолю й послухати барабан дощу по натягнутій тканині. Можна зібрати гладке каміння з річкового берега після бурі або запалити свічку на старому підвіконні й дивитися, як ростуть тіні. Ці дрібні вчинки вкорінюють дух у світі такому, яким він є, де бажання бачать, а не ховають.
Щасливий колір сьогодні — чорний.
Lucky Color: Black — #000000Хай постамент утримує руку, а смолоскип освітлює ланцюг.
Це відтінок бачення, а не хапання.