Імла збирається вздовж берега річки, загортаючи очерет і камені в тишу, глибшу за сон. На багнистій стежці сліди лап розмиваються, тепер нерозрізненні — одна тварина нічим не відрізняється від іншої, їхні імена втрачені ночі. Небо вгорі — баня без зірок, склепіння, що нічого не віддає назад, навіть найслабшого мерехтіння. Через воду старий міст стає пам’яттю, його колоди проковтнуті густим повітрям і тишею невидимих течій. Цієї години звичайний ліхтар пирхає і згасає, його кволе полум’я видовбане вагою того, чого не видно.
У давньому світі були історії про насіння, що спить крізь найдовші зими. Обвуглені оливкові кісточки, закопані під попелом вогнища, чекали весни, яка могла ніколи не прийти. У високих місцях вулканічний ґрунт тримає залишки міст, що зникли під хмарами сажі — колони повалені, вулиці стерті, лише уламки лишилися, щоб їх відкрили терплячі руки. На гирлі криниці накривка, викувана із заліза, ховає глибини від необережних очей; мотузка зникає, падаючи, і відро повертається холодне, несучи воду, що смакує каменем.
Під покровом іншої безмісячної ночі рибалки закидають сіті у воду, де поверхня — один неподільний аркуш, ані натяку на брижу, ані на віддзеркалення. Уздовж берегів баклани сушать крила, нерухомі, як статуї, на пірсах, лискучих від дьогтю, піднятого з покладів давніх лісів. У домі шматок шовку лежить складений на дні кедрової скрині, його поверхня набирає форму того, що на нього тисне. Шевці працюють за верстатом при недогарку свічки, наносячи політуру на шкіру, аж поки вона засяє пам’яттю дощу на сланці.
Хмари збираються над полями, коли наближаються бурі, запечатуючи обрій. Звук далеких дзвонів приглушений, він іде крізь погоду таку густу, що певними лишаються лише найближчі речі. Ченці в гірських монастирях пишуть свої вірші чорнилом на папері з кори шовковиці, письмо зникає у волокні, коли лампа миготить. На кухні кухар розтирає перцеві горошини в гранітній ступці, уламки випускають запах гострий, землистий і впертий. На плиті томиться горщик квасолі, їхні оболонки цілі, тримаючи всередині обіцянку поживи в худі часи.
На роздоріжжі, де всі напрямки здаються однаковими, мандрівники зупиняються, обводячи контур воронячого пера, що впало серед ожини. Перо — знак, лишений кимось, хто пройшов раніше, або, можливо, самим вітром. На далекій півночі ґрунт тундри тримає пам’ять кісток мамонта і коріння карликових сосен, усе занурене нижче досяжності денного світла пів року. На краю села коваль гасить залізо в олії, пара підіймається швидкими мовчазними хмарами, коли метал холоне.
Сьогодні ввечері можна сісти біля вікна і написати таємницю на клаптику паперу, тоді скласти його в конверт і сховати. Інший може змолоти каву, даючи її запаху позначити плин годин перед світанком. Людина може протерти черевик клаптем старої тканини, працюючи, аж поки забуті подряпини зітруться. Або просто йти неосвітленою дорогою, даючи звукам ночі вести кожен крок.
Щасливий колір сьогодні — чорний.
Lucky Color: Black — #000000Край ночі — це початок, не кінець.
Те, що сховане, містить зерно повернення.