Ніч нависає над кам’яною вежею, давньою і високою, і її гострий силует ламає лише раптова жила блискавки. Небо — грозова хмара, важка й вирує. За одну жорстоку мить спалах б’є в найвищий парапет, розколює камінь і скидає шпилясту корону з брязкотом у невидиме внизу. Світ затамовує подих, коли розхитані камені падають і зникають у порожнечі під своїм падінням. Повітря густе від запаху, схожого на обгоріле дерево, і від присмаку дощу, важкого від заліза.
Біля підніжжя вежі земля тиха й дивна. Це година, коли круки найпильніші: їхні крила б’ють угору зі сплячих полів, гострі очі шукають те, що розкидала буря. Самі поля сховані, їхні борозни притиснуті ковдрою землі й тіні. Десь поруч вугільна яма видихає пам’ять про вогонь — усе спалене паливо і спалене честолюбство, тепер лише потемніла шкаралупа і блиск неподатливого мінералу. Колодязь, оповитий і нерухомий, обіцяє глибину: мотузка слизька й прохолодна в руці, вода відгукується далеко внизу, таємниця, яку тримає земля.
Дорогою, що в’ється крізь цей неспокій, віз купця везе сувій тканини, темної, як нутро ночі нового місяця. Полотно складене й важке, щільно ткане, призначене для пальта трунаря або для завіс кімнати, де сон абсолютний. Руки купця заплямовані від роботи з барвником, від чорнила, втиснутого в пергамент і книги обліку, від сажі, що осідає, коли лампи погашені. Він пам’ятає торгові шляхи, де міняють деревне вугілля, де грудки смоли й дьогтю нагрівають, щоб запечатати човни від таємниць річки, де ножі з обсидіану загортають у промащені ганчірки, досить гострі, щоб розтяти саму тишу.
За стежкою, у живоплоті, росте пляма блекоти. Її ягоди, лискучі й круглі, птахи не чіпають — відомі й обійдені, застереження й обіцянка. Поруч гірке коріння локриці й глибоко засіяний півник лежать у спокої, чекаючи нагоди дістатися поверхні, чекаючи, щоб щось розкрило стару землю. Прихід бурі — запрошення: те, що було поховане, те, що ховалося в скринях і за запиналами, тепер виходить уперед із нерозкаяною ясністю. Кипарис на цвинтарі хилиться, незворушний вітром, і його стовбур — позначка пам’яті й кінців.
У домі після бурі виметають вогнище. Попіл, дрібний і без світла, розсипають по саду, щоб нагодувати ґрунт наступної пори. Чавунний казан стоїть на каменях, вже холодний, але позначений і витриманий тисячею страв і сотнею спорожнень; його поверхня вбирає кожну історію і кожен голод. Скринька із замком, схована під ліжком, тримає щоденник в олійній шкірі, пам’ятку з подорожі через безмісячні моря — сторінки, заповнені димом свічки і звуком далеких дзвонів, що б’ють у тумані.
Сьогодні ввечері, коли блискавка вже зробила свою роботу, людина може вимести власне вогнище і зібрати те, що лишилося після вогню. Можна запалити паличку ладану з обвугленого дерева і дати диму позначити межу між тим, що залишається, і тим, що відходить. Добра година пройти під кипарисом і дати корінню говорити, або заварити чашку кави і дати її темряві осісти в чашці, перш ніж пити глибоко. Кожен учинок — тихе визнання того, що відкриває обвал: правди під сподом, яка чекає на наступний початок.
Щасливий колір сьогодні — чорний.
Lucky Color: Black — #000000Земля під ногами тримає все, що падає, і все, що підніметься.
Нехай буря прояснить те, що має бути побачене.