Сад на краю поля стоїть так, як колись стояла Імператриця, руки простягнуті, але тепер її шата пошматована торішніми стеблами. Колись яблука гнули гілки, і земля була всипана м’якою тишею опалого плоду. Тепер на їхньому місці піднімається живопліт із прутів і сплутаних бур’янів. Будяки пронизують мох, заявляючи дикі кути, де руки припинили догляд. Садовий паркан провис; пізньоосінній вітер тисне на нього, свистить уздовж рейок, колись міцних, тепер байдужих до того, щоб щось тримати всередині чи зовні. Жнива так і не зібрані, насіння, що могло б нагодувати хату, витратило себе в ґрунті, непобачене.
Уздовж старої возової дороги жорсткі стебла непоказного бур’яну збираються, як вартові. Їхні султани колись торкали подоли пальт мандрівників, лишаючи пил, що липне до важких чобіт. Ці прути, міцні, як пастуші палиці, стояли крізь дощ і посуху. Їхні корони, колись увінчані малими смолоскипами, знаком для блукаючих бджіл, тепер поникли під вагою занедбання пори. У минулі часи цілителі й збирачі шукали їх, сік і чай брали від болю й гарячки, їхня присутність була простим добром. Сьогодні їхні стебла сохнуть на вітрі і торохтять одне об одне голосом мітли, лишеної надворі всю зиму.
Хата за садом прохолодна, вогнище вимітене, кошики порожні. Пальто, кольору припорошеної пшениці й старої кукурудзяної крупи, висить біля дверей. Колись його носила жінка, що йшла крізь траву, вологу від роси, збираючи корені на сході сонця. Його грубе плетиво, позначене роками вжитку, подає знак роботи, лишеної незакінченою. У коморі банки меду стоять забуті, кришки запечатані щільно, але вміст повільно кристалізується. Комора, вистелена мішками з млина, тримає лише обрізки; з полів цими місяцями нічого не приходить, і остання картопля сидить у тріснутій мисці.
Далеко за полями, на великих рівнинах, поселенці колись позначали кінець літа щетиною придорожніх бур’янів. Коні сахалися їхніх щільних клаптиків. Діти, повернувшись із клопотів, зривали їхні прямі стебла, щоб зробити тимчасові стріли або позначки для городу, іноді плели їх у вінки, щоб повісити над дверима як прохання кращої долі на наступні жнива. У дикому, де бурі збираються на обрії, ці рослини гнуться, але не ламаються. Їхня витривалість, хоч і непомічена, тримала їх укоріненими через покоління занедбання.
Тепер, коли вітер іде твердо із заходу, він несе запах і земний, і ледь лікувальний — подих старого поля. Повітря густе й тихе, важке від знання того, чого не зібрано. Прихисток, колись благословення, відчувається близьким і прохолодним. І все ж рука може потягтися до того, що ще стоїть прямо біля паркана: прут, щоб вимісти вогнище, стебло, щоб помішати останню юшку, гілочка для чайника. Це прості дії — вимісти поріг, заварити трохи чаю з того, що лишилося, залатати грубий рукав пальта або поставити в’язку сушених стебел на полицю як знак, що не все втрачено.
Щасливий колір сьогодні — темний золотарниковий.
Lucky Color: DarkGoldenRod — #B8860BНехай ваші руки візьмуть те, що ще стоїть у полі. Навіть у занедбанні щось витримує.